ПОРТРЕТ УЧЁНОГО: Оксана Довгополова – докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

«Україна Модерна» - міждисциплінарний науковий часопис 

Оксана Довгополова: "Я зрозуміла, що ніколи не хочу повертатися в таку ситуацію, коли хтось буде визначати, які книжки мені читати, а які – ні"

http://uamoderna.com/jittepis-istory/oksana-dovgopolova 
Опубліковано 18.04.2020


Серію весняних життєписів історії продовжує розмова з одеською дослідницею Oksana Dovgopolova - докторкою філософських наук, професоркою кафедри філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, яка веде пошук в галузі філософії історії та Memory Studies. Учена ділиться історіями про непрості часи входження в науку у буремні 1990-і та про своїх наукових наставниць, про дилеми обрання тематики наукових пошуків між історією та філософією. Докладно розповідає про роботу та проекти у ділянці комеморативних практик та мистецьких репрезентацій історії, проблеми пропрацювання складного минулого та неоднозначність толерантності. У щирій розмові з Elena Cheban гостя ділиться досвідом роботи у суспільно-мистецьких проєктах над тематикою історичних травм, рефлексує про спільний з митцями та ученими пошук підходів до висвітлення болісних сторінок минулого.

Оксана Довгополова – докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, дослідниця в галузі філософії історії та Memory Studies, кураторка. Авторка монографії «Другое, Чужое, Отторгаемое как элементы социального пространства» (Одеса, 2007), та низки наукових робіт. Членка Memory Studies Association (та PoSoCoMeS – Post Socialist and Comparative Memory Studies Association, підрозділу MSA) та Міжнародної Асоціації Гуманітаріїв. Керівниця проєктів суспільного примирення «Культура примирення: нова історична свідомість в Україні» (2015, Одеса), «Від групи до особистості: мистецтво в пошуках соціальної солідарності» (2017) та публічної історії «Стратегії роботи з міським багатоголоссям: регіональна іудаїка в Одесі» (2017) та «Згадуючи конфлікти, думаючи про майбутнє: пишемо історію разом» (2018). В останні роки працює з репрезентацією минулого в полі мистецтва. Як керівниця проєкту «Від групи до особистості: мистецтво в пошуках соціальної солідарності» партнерка Одеського бієнале сучасного мистецтва 2017 року. Була кураторкою публічних програм для виставки «(не)означені» Нікіти Кадана (2018, Музей сучасного мистецтва Одеси), «Змінена людина» Бориса Лур’є (2019-2020, Одеський художній музей). Членка кураторської групи виставки «Сад пам’яті» (2020, Фонд «Ізоляція», BYHMC, Французький інститут в Україні, Посольство Франції в Україні). З 2019 керує проєктом публічної історії «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» в Одесі. Живе і працює в Одесі.


-Пані Оксано, в якій родині Ви народилися, розкажіть, будь ласка, про свою родину?

- Я народилася в Латвії, в Ризі, й дуже люблю Латвію й зараз – інколи особливий запах вогкого повітря вранці викликає в мене відчуття повернення «додому». А родина зібралась з різних точок світу – батько народився на Полтавщині, мама – в Ташкенті, а зустрілися вони в Ризі. За декілька років до зустрічі моя мама знайшла в піску, в Юрмалі обручку – і насправді згодом зустрілася саме тут з моїм батьком. Можна багато згадувати про дитинство, про якісь захоплення, мандри та книжки, але ж нам все ж таки йдеться про професійне становлення. Родина – то така інтимна справа. До речі, моє перше усвідомлене бажання щодо професії – я захотіла бути археологом. Потім цілком про це забула та вирішила бути кінологом – дуже переймалася через те, що шлях до кінології йде тільки через ветеринарію. Мала перспективу стати художником – але зрештою пішла в інший бік, хоча здатність створювати захопливі зображення допомогла вижити в 1990-ті.   

- Як доля зв’язала Вас з Одесою?

- В Одесі ми опинилися тому, що мій батько, який прожив в Латвії 35 років, всі ці роки хотів повернутися до України. Він народився в селі Чигирин-Діброва (яке з 1959 року знаходиться під водами Кременчуцького водосховища), у війну його забрали на роботу до Німеччини, а потім після різних радянських «перевірок на лояльність» (скажемо так) опинився в Ризі. Залишився, але завжди збирався повернутися. В Радянському Союзі неможливо було просто так переїхати, куди хочеш – прописка, житло, все це складно. Зрештою він зміг організувати переведення з одного підприємства на інше в рамках відомства. Єдине українське місто, доступне таким чином, була Одеса. Так, власне, я тут і опинилася. 

«Мені пощастило отримати Одесу з рук тих, хто її дуже любить»

- Чи вважаєте Ви  себе одеситкою?

-Зараз – так. Спочатку все мене в Одесі лякало. Але, коли в місті живеш, воно змінює тебе. Ти починаєш жити з цими людьми, ти починаєш це сприймати, і в тобі змінюється твоя природа. Мені пощастило отримати Одесу з рук тих, хто її дуже любить. Я приїхала сюди, коли мені було 14 років. Рига – то моє рідне місто, залишилося декілька друзів, родичів там не було, а друзі були, я досі продовжую спілкування з подругою, з якою нас разом у дитячих візочках возили, в нас були однакові візочки. Коли родина вирішила переїхати до Одеси, в мене просто було відчуття трагедії від втрати чудових друзів, від обожнюваного міста, від всього, з чим я себе асоціювала. Але в Одесі мені надзвичайно пощастило – поряд відразу з’явилися люди, які дуже хотіли поділитися зі мною Одесою, дуже творчі та талановиті. З Одесою в мене сталося, як у оповіданні Бредбері «Були вони смагляві та золотоокі». Земляни на Марсі самі не помітили, як з часом почали вимовляти незнайомі слова, які звідкись взялися в їхніх головах. А в очах з’явилися дивні золотаві іскорки... А потім стали марсіянами. Одного дня я відчула Одесу рідним містом. Навіть почала несвідомо використовувати конструкції, притаманні «одеській мові». Не всі оці «такі да» чи якась інша вульгарщина, що асоціюється з одеською говіркою, а специфічні конструкції. 

 «Я мріяла бути фізиком з шостого класу. Історія на горизонті з’явилася дещо випадково – через книжку, яку ми в компанії читали»

-Ким Ви хотіли стати за професією?

-Я мріяла бути фізиком. З шостого класу. Читала спеціальні книжки, ставила експерименти. Історія на горизонті з’явилася дещо випадково – через книжку, яку ми в компанії читали. Це вже в Одесі – ми з друзями читали різні книжки та розігрували з них сюжети. Тут прочитали книжку Анатолія Левандовського «Триумвіри революції» (1973 р) – про Марата, Дантона та Робесп'єра. Ну й почали це все відтворювати, а мені чомусь випала роль Робесп’єра. Паралельно я була Бегемотом з «Майстра і Маргарити» та ще всяким різним. Спочатку нам просто подобалось грати (загалом дорослі дівчата – в чотирнадцять років та далі) – ми рукописні «газети» видавали, святкували Новий рік за «республіканським» календарем, потім придумали відзначати день народження Робесп’єра ­– шостого травня ми купували розу, йшли на Дванадцяту станцію Фонтану, з пірсу кидали її в море та казали, що ось вона Чорним морем, проливами, Середземним морем допливе до Марселя – а там зможуть передати. Це було весело, цікаво, звісно, в іграх не мало жодного відношення до реального Робесп’єра чи Сен-Жюста. Потім ми почали читати вже серйозні книжки, джерела, видання творів діячів Французької революції в «Літпам’ятниках», все повернулося трохи іншим боком в нашій оптиці – і ось результат, двоє з компанії стали істориками. Я певний час переживала, що  «зраджую» фізиці з історією, я ж серйозна людина – як вирішила, так і маю зробити! Але таки зрадила… 

- Де Ви вирішили навчатися, на якій спеціалізації?

- Вступила на історичний факультет Одеського державного (тоді він був державний) університету, де вчилася, напевно, в найцікавіший час – Перебудова. Відкривалися «спецхрани», видавалися нові книжки, відкривалися раніше заборонені теми. Я якраз застала той момент, коли Радянський Союз намагався перетворитись на щось інше – я ще встигла послухати Історію КПРС, але вже не слухала «наукового комунізму» – його вже замінили на політологію. Я загалом дуже вдячна долі за те, що вищу освіту отримувала в цей переломний момент – це було дуже цікаво, бурхливо, зі сподіваннями на щось краще. Наш викладач філософії на першому курсі говорив: «Читайте зараз газети! За пару років там знов не буде чого читати! Читайте зараз, якщо хочете навчитися аналізувати світ!» 

Хочу згадати один момент, який якось для мене зараз постає переламним моментом в саморозумінні, а тоді був просто епізодом з життя. На перших курсах (напевно на другому, коли писала курсову з середніх віків) я шукала в каталозі університетської бібліотеки роботи Льва Карсавіна з середньовічної культури – їх не було. Ну, немає, зрозуміло. Але пізніше – не пригадую зараз, в якому році – я шукала вже щось зовсім інше, взяла той самий каталожний ящик – і раптом побачила декілька книжок Карсавіна: «Очерки средневековой религиозности в XII-XIIIвеках», «Монашество в средние века» тощо. Я ж точно знала, що цих книг в університетській бібліотеці немає. Але вони були просто закриті від читача. Здається, я забула, навіщо прийшла – відразу замовила всього Карсавіна. І знаєте що? – я була його першим читачем! Сторінки книги ще були не розрізані. Десятиліттями вони просто стояли десь на полиці – вони потрапили до бібліотеки, скоріш за все, в перші післяреволюційні роки, коли був повний хаос, коли університет закривали. А потім Карсавін виявився «небезпечним» для радянської влади – ось і вилучили його з каталогу. І я його взяла перша! Одного разу я прийшла до читалки продовжувати просуватися «Очерками середньовічної релігійності» та побачила, що книга розрізана трохи далі – хтось теж зробив те саме відкриття та читав/ла паралельно зі мною. Я відчула таку вдячність до свого невідомого/ї соратника/ці, не можу передати просто. Таке надзвичайне відчуття братерства – ми вдвох розуміємо, що ми знайшли. То до чого ця історія: саме тоді, розрізаючи книжку Карсавіна, я зрозуміла, що ніколи не хочу повертатися в таку ситуацію, коли хтось буде визначати, які книжки мені читати, а які – ні. Такий собі політичний жест в бібліотеці.

-Хто з викладачів мав на Вас найбільший вплив у студентські роки?

- Загалом мені дуже пощастило з університетськими роками – я встигла поспілкуватися з надзвичайно цікавими викладачами/ками. Ми були фактично останнім курсом, який слухав Петра Осиповича Каришковського, без перебільшень легендарного одеського професора. Нам він читав вступ до спеціальності, і я його досі пам’ятаю. А ще курси з історії стародавнього світу. Лекції з історії України Анатолія Діомидовича Бачинського були надзвичайні. Ремесло історика, історіографічну акрібію ми засвоювали з Тетяною Миколаївною Поповою. А мій професійний пошук скерували три Ірини – Ірина Володимирівна Зав’ялова, Ірина Вікторівна Нємченко та Ірина Яківна Матковська. Ірина Володимирівна та Ірина Вікторівна – це мої наставниці з кафедри Історії Стародавнього світу та Середніх віків. До речі, про академічний фольклор: чомусь студенти розповідали історії, що Зав’ялова була балериною, а потім, коли пішла з балету, стала видатною історикинею. Окрім її ідеальної фігури (а коли вона з нами працювала, їй було під 80!) ніщо на балет не натякало. Може, надзвичайна вимогливість та художній підхід до роботи – на її семінарах ми почувалися, як біля балетного станка. У Ірини Вікторівни я писала спочатку курсові, а потім дипломну. До речі, тут теж смішна історія: коли я стала студенткою істфаку, я сказала собі, що спеціалізуватися я буду скоріш за все на новій історії, але точно не на середньовіччі. Щось пообіцяй собі – і доля з тебе посміється. На другому курсі вирішила написати роботу по шекспірівських «Історичних хроніках». І так на цій кафедрі залишилась.

- Над чим Ви працювали останній рік студентства?  

- Дипломну я теж писала на кафедрі Стародавнього світу та Середніх віків, досліджувала «Короткий трактат про політичну владу» Джона Понета, англійського тираноборця XVI століття. Не переживайте, що ви імені Понета не чули – мало хто чув насправді, тільки вузькі спеціалісти з політичної думки XVI століття. Кумедно було, коли я побачила розгубленість модератора на секції конференції з політичного гебраїзму в Прінстоні в 2008 році, де я виступала з доповіддю про «Короткий трактат». Він (модератор) був відомим спеціалістом з політичної думки ранньомодерної доби, але Понета не знав – він заспокоївся, коли я пояснила, до якого напрямку той належіть, а напрямок дуже вузький, хоча й зрозумілий. Зате після моєї доповіді на тій конференції до мене підійшов Майкл Уолцер (MichaelWalzer), автор «The Revolution of the Saints: A Studyin the Origins of Radical Politics» та сказав: «Мені було так приємно Вас слухати, Ви мене повернули на 50 років назад, коли я читав Джона Понета». В «Революції святих» Уолцер тираноборців теж описує.

Так ось, на той момент, коли я підійшла до диплому, Понет ще не був перекладений, в світовій традиції йому було присвячено лише одну спеціальну монографію, В.С. Хадсона, випущену в 1942 році (в додатку до цієї монографії було опубліковане факсиміле трактату). Коли Ірина Вікторівна Нємченко мені запропонувала попрацювати з цим текстом, мені стало дуже цікаво. Але це все було до інтернету та до епохи ксероксів, бо в СРСР не можна було вільно копіювати книжки. У Ірини Вікторівни був мікрофільм з копією трактату. Знаєте, що таке мікрофільм? Це фотоплівка з негативами – їх робили для науковців офіційно в московських бібліотеках, де зберігалися унікальні книжки. Ірина Вікторівна замовила собі копію трактату Понета, ще коли навчалася в аспірантурі в Інституті Історії НАН СРСР у Михайла Абрамовича Барга. Разом з іншими джерелами. Бути в одному рукостисканні від Барга для мене було надзвичайно важливо, його тексти ставили для мене високу планку. Так ось, перша частина моєї роботи над дипломом була суто технічна – роздрукувати на фотопапері трактат, який я буду перекладати та аналізувати. В такі речі важко повірити зараз, в епоху суцільного оцифрування, а це ж було зовсім недавно, насправді. В мене й зараз лежить та папка з трактатом, з якою я тоді працювала.

Трактат дуже цікавий, я його й досі люблю. До речі, робота з текстом була доброю школою, сказати б, розхитування авторитетів. Був момент, коли я не могла зрозуміти, чому мої висновки настільки не співпадають з інтерпретацією одного дуже відомого радянського спеціаліста з англійської політичної думки. Звісно, я думала, що це я щось не зрозуміла. Та перечитувала текст в пошуках того, що я пропустила. Мене ще одного разу присоромили на студентській конференції за неспівпаданняз висновками відомого дослідника. Я розізлилася… та перевірила посилання метра… Жодне не співпало з текстом, вони були просто зі стелі. Після цього я значно більше почала довіряти собі. До речі, коли перевіряю посилання у власних текстах, завжди згадую цього класика, який розраховував, що той забутий трактат ніхто читати все одно не буде. Це про стандарти науки та доброчесність, про що ми постійно зараз говоримо.

«Нормальні люди не пишуть дисертації в 90-ті роки! Тому що треба думати, як вижити… 90-ті – це дуже насичений простір виживання, злої веселості, планів не на роки, а на тижні.»

- Пані Оксано, Ви – історикиня, але ж наукові ступені у Вас філософські. Як стався цей поворот у житті?

- На п’ятому курсі Історію філософії в нас читала Ірина Яківна Матковська, яка близько товаришувала з Іриною Володимирівною Зав’яловою. Зав’ялова, власне, на мене й вказала: «Ось, придивись, дівчинка цікава!». Я про це вже потім дізналася. Ми спілкувалися багато, але про аспірантуру я взагалі не думала. Мені було цікаво працювати в школі – я на п’ятому курсі включилася в експериментальні курси з естетики в школі, яку сама закінчила. І мої плани були пов’язані саме зі школою. До речі, в мене зараз збереглися стосунки з парою моїх учнів, яких я вчила в 5-му класі, в 6-му класі, і ми завжди спілкувались, зараз вони дорослі люди, мені дуже приємно, що я зберегла зв'язок. Я дуже серйозно писала дипломну – це було наукове дослідження, але аспірантура здавалася чимось надто високим, себе я не оцінювала як таку, що виділяється зі своїх однокурсників/ць. Ось ми вже виходимо на фінішну пряму в університеті, все нібито зрозуміло, хто куди йде. І тут я зустрічаю Ірину Яківну в філармонії – ми обидві в компанії, народу повно – вона на ходу мене питає: «Ну що, Ви до аспірантури йдете?», - «Ні», - кажу. Вона сказала номер телефону: «Передзвоніть мені!» Мені навіть записати нема куди – але я запам’ятала. Зателефонувала, і Ірина Яківна мене почала просто вичитувати: «Всі йдуть в аспірантуру, а Ви що собі думаєте?. Я щось там белькотіла, але Ірина Яківна поцікавилась тільки тим, чому я не йду до своєї кафедри. А там на той момент не було аспірантури. Так я опинилася на філософії, потім з мене вдома сміялися, що я пішла в аспірантуру, бо мені не стало рішучості сказати, що я туди не збиралася. Але коли через рік відкрилася аспірантура з Середніх віків, то я вже не переводилася, хоча сама Ірина Яківна мені сказала, що не буде проти, якщо мені більше хочеться повернутися до чистої історії. Насправді, мені саме те, що ми почали в філософському напрямку, було дійсно близьким. Хоча переучуватися було важко. Треба було надолужувати багато того, що я не знала, перезавантажувати сам спосіб думання. 

- Яку тему для своєї дисертації Ви обрали?

Тема моєї кандидатської була «Принцип толерантності в духовній культурі перехідних епох». Я відштовхнулася від трактату Понета, в якому я побачила цікаве для себе ставлення до американських індіанців – Понет доводив, що позбавлення їх можливості гідного життя призводить до того, що вони можуть скоїти злочин проти себе чи проти ненародженої ще дитини. Винними за злочин будуть ті, хто намагається силоміць навернути їх до християнства. Через це ми вийшли на проблему толерантності, з якою я почала працювати. Я спитала себе: як працює принцип толерантності в перехідні епохи? Ми самі жили тоді в епосі перехідній, це було зрозуміло, що щось дуже сильно змінюється. Зараз я не можу сказати, чи це було свідомо, чи несвідомо, чому ми тоді обрали перехідні епохи, але, можливо, це була рефлексія на власний час.

В мене вийшла довга аспірантура: спочатку я була пошукувачкою, потім пішла до заочної аспірантури. Власне, диплом кандидата наук я отримала тільки в 1998 році. Між 1991 та 1998 роками – декілька років суцільної турбулентності. Нормальні люди не пишуть дисертації в 90-ті роки! Тому що треба думати, як вижити. Ну, я про це теж думала. І це був період серйозного такого пошуку. І сумнівів теж. Нерозуміння того, що буде далі. В 1994 році я здобула перший досвід роботи в вищій школі – асистенткою на кафедрі Історії Стародавнього світу та Середніх віків. Була навіть думка створити власні курси, заточені на філософію, створити новий напрямок на кафедрі. Але тоді були турбулентні часи і постійні скорочення (як зараз), робота на кафедрі виявилася непостійною. Я ще декілька разів приходила працювати на кафедру, але це не стало основним місцем роботи.

В 90-ті в мене був надзвичайний досвід занурення в зовсім інший простір. Коли стало зрозуміло, що зарплату не платять ніде, довелося шукати якогось заробітку. Тоді багато моїх однокурсників/ць чимось торгували, хтось пішов на «Сьомий кілометр», хтось – став матросом. Я пішла до друзів в майстерню, що робила різні штуки для «художнього» базарчика в Міському саду. Ми малювали картинки на тарілках та робити глиняні фігурки. Це було ще до появи дешевого турецького «ширпотребу», то було єдине місце, куди люди приходили за дрібними подарунками до свят. Самі художники це називали «Панель» та жартували, що ми працюємо «на панелі». Для мене це був досвід цілком незнайомих мені соціальних відносин. Тут, наприклад, цілком серйозно могли чаклувати та переживати, що конкуренти наврочили. До речі, там я чітко зрозуміла обмеженість своїх наукових можливостей – природа естетичного вибору покупців залишилася для мене загадкою. Справді, високохудожні речі там не продавались – вони могли стояти місяцями. І я тут не про те, що в мене якійсь особливий смак, на відміну від «піпла», ні. Просто я зрозуміла, що на цей ринок я не зможу запропонувати товар, бо не можу відчути, чого хочуть люди. Я себе питала: ось я наче займаюся соціальною філософією, а не можу зрозуміти, чому люди купують це, але не купують інше.  

1990-ті – це дуже насичений простір виживання, злої веселості, планів не на роки, а на тижні. До речі, в одну з майстерень (загалом я працювала у двох), я прийшла прямо перед новим роком – роком щура. Вся підлога була заповнена маленькими глиняними пацючками – носики повернуті в один бік, наче в армії. Перед святами ми розпродавалися до кінця. Жили між святами – Новий рік, Валентинів день, 8 березня, після цього дочекатися літа. 

Може, зараз я згадую роботу в майстернях з таким задоволенням, тому що це було недовго. Зараз я розумію, що ми практично втратили для вивчення цей простір виживання – буття тієї «Панелі» не описане, не досліджене. А це важливий соціальний феномен – кожна майстерня мала свої відносини, свою естетику, свої смаки, свою музику. Це були простори довгих розмов, бо коли в тебе зайняті руки, то голова вільна. Якщо «Сьомий кілометр» вже дочекався соціокультурного дослідження (О. Пригарін), то простір виживання художників – ще ні. І це шкода. Багатьох цих людей вже немає серед живих. 

У 1996 я пішла з «Панелі» та стала редакторкою видавництва наукової літератури «Поліс». Його створив Олександр Соломонович Фрідман, надзвичайно яскрава та творча людина. Він багато років їздив в археологічні експедиції з друзями, а коли став одним з перших одеських «кооператорів», вирішив, що зароблені гроші треба вкласти в щось справді важливе – та придумав ідею, яку вважав комерційною (ми всі намагалися так вважати, якщо чесно): перекладати англійською роботи наших археологів та продавати по всьому світу, бо в цьому є потреба. Слова «маркетинг», звісно, ніхто з нас не чув. Тобто, видати книжку ми могли, але не мали зеленої гадки, як вийти на того, хто це купить. Працювати було дууууже цікаво, спілкування надзвичайне, поїздки в археологічні експедиції на День археолога (це була традиція видавництва – наше професійне свято). Ну, звісно, ми колективно й розорилися – принцип «ми всі в одному човні» увійшов в моє життя назавжди. Тепер я завжди працюю на результат, а не на процес – цього дуже добре вчить досвід невдачі. В певний момент ти розумієш, що ніщо не гарантоване – це відчуття досі відсутнє в багатьох, хто все життя провів в державному секторі. 

- Чи встигали Ви поєднувати навчання і роботу? 

- Поєднувати завжди важко. Чи в мене з’являлися думки все кинути з наукою? Звісно, з’являлися. Я взагалі дуже захоплююся усім новим, навіть зараз. Нові поля діяльності захоплюють, починаєш заглиблюватись. Видавництво, переклади, навіть спостереження за комерційною діяльністю на художньому майданчику – це все відкриває якісь нові виміри. При цьому якось постійно існував якійсь простір, в якому я рухалась у своїй науковій темі, це був якийсь паралельний рух. І якісь таки інсайти. Не скажу зараз, в якому році вперше опинилася на конференції кафедри культурології Одеського політехнічного університету – це була новостворена кафедра з фантастичним колективом. Тоді там викладали Людмила Лук’янівна Сауленко, майбутня директорка музею Західного та Східного мистецтва (на жаль, її вже немає), Марк Ісакович Найдорф, який настільки цікаво працював з сучасною культурою, що хотілося кинути все та стати культурологом. І я дуже ясно пам’ятаю свої відчуття від спілкування з цими людьми – Боже, ось же воно, справжнє життя, просто не можна від цього відмовитись!

Один з дуже важливих моментів аспірантського життя – аспірантські семінари, якими на нашій кафедри опікувалися Ірина Яківна Матковська та Ірина Марківна Попова. Ірина Марківна стала засновницею одеської школи соціології. Збиралися всі аспірант(к)и, хтось з нас доповідав про свої дослідження, а потім було обговорення. І я згадую свій перший виступ: я дуже хвилювалася, дуже, переживала страшенно, і щоб не зганьбитись, я написала собі свою доповідь повністю. Прийшла на семінар і просто прочитала свій текст. І Ірина Марківна каже: «Ну і навіщо ми витрачаємо свій час, ми могли б це просто прочитати. Навіщо?» І мені було так соромно, просто надзвичайно соромно… Відтоді я ніколи так не роблю. Звісно, я готую лекції та доповіді, але ніколи не читаю банально свій текст – слухачам це насправді легше самим прочитали. Я не в захваті від повної імпровізації на лекції. Але просто озвучувати написане вважаю безглуздим. Я добре запам’ятала оце – «навіщо ми сюди прийшли»? Повертаючись до аспірантських семінарів – це була дуже серйозна професійна школа. Кожен аспірант/ка розповідав/ла про своє дослідження, його/її критикували дуже ретельно, але без жодного приниження. Принцип «аспірант має розмазувати сльози і відчувати себе нічим» (а я знаю прибічників цього принципу навіть на факультеті, де зараз працюю) - тут не діяв. Нас сприймали дуже по-дорослому, критикували, показували де ми облажалися, ставили питання – саме для того, щоб з’ясувати нашу позицію, це дуже важливо. Звісно ми були «зелені», і виступи були різні, але нас уважно слухали і доброзичливо критикували.

- Як склалася Ваша викладацька кар’єра?

- В 1998 році я пішла працювати до Морської академії, на кафедру Морського права на щойно створеному факультеті Морського права (нині – факультет Морського права і менеджменту). Мені запропонували читати Історію держави і права – всесвітню та українську, і ще Історію вчень про державу і право. Довелося увійти в цілком новий для себе дисциплінарний простір, торкнутися незнайомих мені сенсів. І так сталося, що на цій кафедрі я загалом пропрацювала 19 років, спочатку за основним місцем роботи, потім – за сумісництвом. Здоровезний шмат життя. Мені, насправді, дуже пощастило, що запросили мене саме на цю кафедру (хоча ступінь я мала з філософії), і що на Морське право включили весь історичний цикл. І я працювала саме з юрист(к)ами, спеціаліст(к)ами з міжнародного права. Мені треба було зрозуміти принцип юридичного мислення, щоб давати свої предмети корисно саме для юристів/ок. Минулого року я дізналася випадково, що в нашій одеській бібліотеці імені Грушевського добре знали моє ім’я, бо курсант(к)и ходили пачками та відмовлялися брати щось банальне, бо казали: «В нас же Довгополова, це не прокатить…» В нас була дуже цікава та творча кафедра, що не давала спокійно жити всім іншим, постійно запускала якійсь реформи. Мої постійні «а було б круто зробити…», доповнювались організаційним мисленням тодішнього завкафедри Олександра Миколайовича Шемякіна (зараз він перший проректор академії), який знаходив спосіб, як саме зробити. Реформували практику написання курсових робіт, організували курсантське наукове товариство, проводили надзвичайно цікаві конференції з морського права – моїм завданням було опікуватись секцією з історії морського права. На цих секціях інколи відбувалися надзвичайні наукові баталії – одеські історики Олег Борисович Дьомін та Андрій Олегович Добролюбський мали таку давню наукову конкуренцію та критикували один одного після доповідей страшенно, просто грім та блискавки. Виглядало, наче до бійки дійде. Аж раптом після завершення секції, один біжить до іншого та питає: «Слухай, ти ось тут таке джерело згадав, де це шукати?» - та починають жваво це обговорювати! Курсанти спантеличено мені казали: «Боже! Вони ж так один одного критикували, а потім спокійно спілкуються?» То я відповідала: «То є наука! Вони критикують один одного, але поважають і допомагають один одному».

До речі, важливий момент з моєї роботи в академії, який зробив фрейм розуміння взаємин керівника та викладача. Мій завкафедри постійно нам говорив: «Ви багато та добре працюєте, ви маєте не забувати правильно про це звітувати, щоб я міг знайти можливість зробити вам надбавку». Коли, наприклад, я придумала видавати факультетську газету (ми видавали газету “Gaudeamus”, сто примірників, 12 сторінок), Олександр Миколайович не тільки придумав, як це фінансувати (друкували в академії, там був видавничий відділ), а й винайшов спеціальну посаду, щоб мені оплачували керування газетою. Саме спостерігаючи ставлення завкафедри, я зрозуміла просту річ: ніхто не має працювати безоплатно «за ідею», а хто цього вимагає - той нехтує гідністю колеги. Тут ми теж працювали на результат, а звітність була тільки логічним підбиванням підсумків. Засідання кафедри тривали в нас хвилин двадцять, бо всім було що робити. На жаль, це не так вже розповсюджено в українських вишах. Але мій досвід показує, що це можливо. 

Морська академія – це великий шмат мого життя. До речі, там я зрозуміла, що намагаюся запобігти попаданню на адміністративні посади, я більш ефективна в іншому полі. Коли мене дуже активно запрошували там до серйозної адміністративної посади, я зрозуміла, що саме це в мене не вийде. 

«Працюючи з темою толерантності, я прийшла до думки, що толерантність – це одна з форм відторгнення»

- Якими науковими пошуками Ви зацікавились після аспірантури та захисту кандидатської роботи?

- Працюючи з юристами, дивлячись убік філософії права, я продовжувала «копати» власні теми, які почала в кандидатській. Власне, працюючи з темою толерантності, я прийшла до думки, що толерантність – це одна з форм відторгнення. Поширене трактування толерантності як прийняття – шкодить розумінню поняття та подвоює сенси. Толерантність передбачає зустріч з чимось, що не співпадає з нашим баченням, викликає негативну емоцію – та водночас викликає питання, як я маю до цього ставитись, чи я маю це терпіти, або проявити агресію. Найголовніше питання толерантності – заради чого терпіти неприємне? Середньовічне розуміння поняття саме це пояснювало – є дурні речі, що їх ми терпимо, бо якщо знищимо, буде тільки гірше. Класичний приклад – це проституція. Ніхто не збирався виправдати проституцію, але толерантність пояснювали необхідністю запобігти страшнішим гріхам. Запитайте себе: чи хочете ви бути об’єктом толерантності? Навряд чи. Толерантність передбачає зустріч з чимось, що бентежить, але щодо чого ми відмовились застосовувати агресію. 

Так і вийшло, що кандидатську я написала про толерантність, а докторську – про відторгнення. І великий розділ в ній був присвячений, знову ж таки, толерантності. Мені мої висновки здаються цілком очевидними, але я досі шокую людей твердженням про те, що толерувати можна тільки те, з чим ти не погоджуєшся. Найбільш розповсюдженою є думка про те, що це в середньовіччі толерували неприємне, а зараз толерантність – це повага. А навіщо дублювати поняття поваги ще одним? Оккам цього не дозволяє…

Насправді, природньо, коли ми щось не приймаємо в соціумі, в якому живемо. Але це не означає, що ми почнемо це нищити. Тут проблема саме в тому, де межа, до якої ми можемо толерувати. Толерантність не може бути приємною. Це дуже неприємно, це дратує, бо ти стикаєшся з чимось, що тобі не подобається, але питаєш себе – чи маю я право проти цього боротись, чи не зроблю гірше? А може, моя толерантність призведе до чогось жахливого в суспільстві? Це постійна рефлексія – коли я стикаюся з неприємним, я починаю рефлексувати, чому це не співпадає з моїми цінностями? 

Моя докторська була присвячена ось цьому, саме пошуком, як нам побачити соціальний простір, як метафоричну карту, де кожне з явищ має своє місце, залежно від того, наскільки воно співпадає з якимось ядром соціальних цінностей. За простором норми йде смуга толерованого, потім – нестерпного. Коли порівнюємо подібні метафоричні мапи, що формуються в різні епохи, бачимо вікно до розуміння різних конфігурацій обжитого світу. Саме через наповнення простору толерованого/відторгненого, специфіки інтерпретації розміщення феномену в тому чи іншому сегменті метафоричної карти ми краще розуміємо картини світу минулих епох, отримуємо можливість дивитись на минуле з правильної відстані, щоб не переплутати власний світ та історичний. Ось з цим я працювала з 2004 до 2008 року, в докторантурі на кафедрі філософії природничих факультетів ОНУ ім. І. І. Мечникова (зараз це просто кафедра філософії – таку назву вона отримала після об’єднання кафедр в 2019 році).

-Як у Вас складалися стосунки з науковими наставниками?

- Моєю науковою консультанткою в докторантурі знову була Ірина Яківна Матковська, моя керівниця часів аспірантури. Зараз її вже нема з нами. Варто сказати про неї декілька слів. Це була людина складна та яскрава, з вибудуваною системою дуже жорстких принципів та чітко артикульованою системою цінностей. Наука та університет були для неї єдиним світом, в якому можливо існувати. Людина йде з університету – навіщо на неї дивитись? Багато студентів/ок та колег вважали її жорсткою та щиро дивувались бажанню з нею працювати. Що в ній точно було – повага до аспіранта/ки як до дорослої людини та партнера, жодного патерналізму, довіра: ти приходиш на консультацію тоді, коли тобі є чим поділитись, або щось треба спитати. Спочатку, мені здається, вона мене перевіряла на книжках – давала книжку почитати та питала потім: «Ну що?» Одного разу це була така собі книжка, про що я щиро сказала – та отримала у відповідь захоплене: «Ось я теж не можу зрозуміти, як це сьогодні можна було таке написати!?!?» Ірина Яківна жодного разу не змусила мене чекати перед кабінетом, навіть коли в неї були періоди різко критичного відношення до того, що я роблю. Цінувати час інших – це була її принципова позиція. І вимоги були дуже високі – закривати очі на помилки, логічні хиби вона не збиралася.

При всій цій жорсткості та, скажімо, офіційності відносин, інколи вона раптово розкривала дуже чуттєве сприйняття світу. Раптом вона ділилася дитячими спогадами про Святослава Ріхтера: її батьки товаришували з родиною Ріхтерів, ходили на репетиції Теофіла Ріхтера в Кірху. На родинних посиденьках діти спілкувались між собою... Після смерті Ріхтера, Ірина Яківна зібрала землю з порога Кірхи (яка тоді стояла руїною), та відвезла на його могилу, сказавши: «Примирися вже з Одесою». Ця раптова історія про родину Ріхтерів супроводжувала розповідь про взаємини з Кірхою: «Кожного разу, коли я їду трамваєм повз, я прошу її потриматися та не впасти». Ці розповіді завжди траплялися несподівано, зазвичай телефоном: «Ми з Вами сьогодні говорили та я згадала…» - потім йшла історія, яка переривалась, та так само раптово, «Ну, до побачення!» - і клац! Короткі гудки. Нібито, якесь віконечко розчахнулося – та різко закрилося, наче вітром. Їй пропонували записати її спогади, але вона жодного разу не погоджувалася. Мені шкода, що я кожного разу не мала на що записувати, коли вона розповідала, це завжди було раптово. 

Потім, після захисту, я якось почала більше працювати з чистою філософією історії. Я занурилася в філософсько-історичну спадщину Петра Михайловича Біциллі, надзвичайного історика, який сформувався як дослідник в Одесі, а після встановлення радянської влади змушений був емігрувати, та зрештою став професором Софійського університету. Радянська влада його й там дістала, він був ідеологічно «неправильним», його звільнили з університету без пенсії. З текстами Біциллі в мене були дуже смішні історії. Коли я читала його книгу про Салімбене де Адама, я постійно дивилася на титул, – я прекрасно знала, що там написано 1916 рік, але раз за разом не могла повірити в те, що це могло бути написано у 1916 році. Методологія, постановка питань – все це в мене асоціювалося зі Школою Анналів, а вона сформувалася значно пізніше. В 2009 році ми з колегами провели наукові «Читання пам’яті Біциллі», які стали поштовхом для трьох конференцій з філософії історії «Есхатос». Біциллі бачать не тільки як історика, але й як літературознавця. Для мене є очевидною й наявність філософсько-історичної концепції, що зазвичай відходить на другий план в контексті його ж твердження, що філософія історії вже в минулому. Це з числа тих моїх планів, які виявилися не здійсненими – реконструювати саме філософію історії в роботах Біциллі. Я намагалася просіювати його тексти, виявляти впливи, аналізувати термінологію та з’ясовувати, звідки вона в текстах взялася – але цю роботу я не завершила. Хто зна, може, ще вийде? 

Для мене заглиблення в тексти Біциллі було важливо не тільки з точки зору аналізу його філософсько-історичної концепції, а й в контексті розуміння екзистенційного жесту гуманітарія у світі, що руйнується. Для мене якось поряд опинились життєві жести Біциллі та Льва Карсавіна, який після висилки з радянської держави прийняв запрошення до Каунаського університету, в нещодавно створену Литовську державу. Стовідсоткова включеність до життя університету для обох була частиною будування нового світу.

В цьому контексті, для мене виявився важливим маленький есей Біциллі «Університет», що досі опублікований тільки болгарською. Біциллі відновлює висхідний зміст поняття університету як корпорації професорів та студентів, наголошує, що в університеті створюються сенси, які можуть бути покладені в основу існування держави. Думки Біциллі про організацію навчального процесу в університеті є актуальними й зараз. Він критикує традиційну лекційну систему та посилається на видану ще в середні вікі заборону для професорів читати лекцію – якщо ти вже виходиш на кафедру, то маєш звертатися до власних думок, а не до книжки. Для мене, як людини Університету, це важливе питання – що є університет сьогодні, чи не зникли найголовніші сенси його існування, що маю робити я, коли залишаюся в університеті? Кожен з нас в своїх дослідженнях відштовхується від якихось власних запитань. В істориків та тих, хто працює з філософією історії, є свої способи пошуку відповідей.

«Для виведення минулого «з поля бою» необхідна асиметрична відповідь – пошук не «єдино правильної» цілі, за яку треба вмерти, а картини минулого, що надихає нас жити»

- Над якими напрямками Ви працюєте останні роки?

- Після 2014 року в мене почався період переосмислення власного місця в світі. В 2014 році, коли я побачила, що історія може ставати зброєю, люди починають вбивати інших людей, будучи вмотивованими історичною аргументацією. Соромно зізнаватись, але раніше я дивилася на публічні маніпуляції з минулим і вважала, що розумні люди це зрозуміють, а до нерозумних ніби не треба звертатися, бо їм все одно. Я нічого не робила, хоча й бачила ці маніпуляції. Отже, настав момент «вийти з кімнати». 2 травня 2014 року стало дуже серйозним потрясінням для всіх в Одесі, ніхто не міг залишитися таким, яким був. Тоді я брала участь у діалогових практиках, які започаткувала Одеська обласна група медіації. Ми думали багато над тим, що робити, щоб «зшивати» Одесу, щоб зменшити кількість «ментальної зброї», яка є в суспільстві. Для мене важливо було зрозуміти, що я можу робити в рамках свого фаху, щоб з цим працювати. Виходячи з того, що пам’ять ставала зброєю, було очевидно, що треба знайти іншу парадигму бачення, щоб для людини минуле не було виключно полем бою, в якому ти маєш боротися та вмерти. Така оптика є, на жаль, практично єдиним в нашому суспільстві способом спілкуватись з минулим. Для виведення минулого «з поля бою» необхідна асиметрична відповідь – пошук не «єдино правильної» цілі, за яку треба вмерти, а картини минулого, що надихає нас жити.

У 2015 році я з колегами проводила в Одесі проєкт «Культура примирення: нова історична свідомість в Україні» в рамках проєктів Східного партнерства МЗС Німеччини. Мету ми поставили собі дуже амбітну – розробити модель Комісії правди та примирення в Україні. Ми уважно вивчали досвід Південної Африки, аналізували різні кейси подібних комісій, працювали з вчителями Одеси над оптикою бачення локальної історії… Але, напевно, найголовніший мій висновок по проєкту був такий: подібна робота не може бути закінчена, вона має бути постійною, не припинятись ані на день. Постійно бути awaken.

До речі, в рамках цього проєкту разом зі шкільними вчителями ми окреслили оптику бачення історії Одеського регіону як «Брами між світами», хабу цивілізацій – цей регіон з часів приходу греків сюди в 1 тис. до н.е. був точкою, де зустрічалися народи. Саме тут перекидалися мости – від греків до скіфського світу, від литовців до Візантії, від Середземномор’я до Причорномор’я та навпаки. Тут зустрічалися люди, які один одному не довіряли, стикалися постійно з різними проблемами і брали на себе відповідальність, але будували ці «хаби». Тут бувають конфлікти, і Одеса, насправді, не таке цукрове місто. Тут відбувалися значні конфлікти! І саме коли ми дивимося на історію регіону як на хаб, це надає можливості побачити гострі кути, проблеми, побачити, як люди долають ці проблеми. Міф Одеси ззовні – як всередині України, так і в ширшій оптиці – це одна з тем, з якою я працюю декілька років. Цей міф добре показує тільки одне: Одеса вміє «вдавати дурочку», щоб від неї відчепилися. А місто, подекуди, страшне. Але це окрема тема.

Щоб закінчити з першим зануренням в тему примирення суспільства, щодо минулого. Саме в 2015 році для мене стала очевидною відповідь на питання про так зване «покаяння» за минуле. Навіть дивно зараз, чому такі прості речі не складались в голові раніше. Це сталося завдяки спілкуванню з отцем Манфредом Дезеларсом, католицьким священиком, керівником центру Молитви та примирення в Освенцимі, який приїжджав до Одеси. Покаяння за минуле – це популярна формула, але вона цілком безплідна. Можна каятися тільки за те, що ви зробили самі. Те, що зробили наші предки чи якісь люди, з якими ми відчуваємо спорідненість – це не покаяння. Але має бути поле відповідальності: якщо ми не назвемо злочин злочином, ми відкриємо браму для повернення жахів. Щоб закрити браму, ми маємо зберігати пам’ять. Це і є відповідальність перед майбутнім. Якщо ми не називаємо злочин злочином, це означає, що ми толеруємо дії людей минулого, бо ці люди – свої. Ми їх прикриваємо. Якщо прикриваємо минулий злочин – чому не прикривати такий самий сьогодні? Звісно, такий підхід працює тільки в певній ціннісній рамці, що базується на вищій цінності людського життя та гідності. 

«Якщо ти дозволяєш собі з’їхати в ідеологічний бік і компонувати джерела так, щоб вони створювали потрібну тобі картинку – ти вже не історик, а пропагандист»

- Як досліднику абстрагуватися та не поринути емоційно в дослідження?

- Ми не можемо абстрагуватися, ми не можемо не поринути у матеріал, ми ж люди, дослідник теж жива людина, в нас є емоції, і ми повинні розуміти, що те з чим ми працюємо - пов’язане з нашим внутрішнім запитанням. Ми не працюємо тому, що нам треба встановити просто об’єктивну істину, саме формулювання для нас якоїсь проблеми – це відповідь на питання, які в нас є. Як історики, ми шукаємо відповіді через минуле. Дозволю собі навести приклад польсько-американського історика Яна Томаша Гросса. Гросс написав своїх «Сусідів», відповідаючи на власний біль та запитання. Книга присвячена вбивству польськими мешканцями містечка Єдвабне своїх єврейських сусідів. Цей жах Ян Гросс пропустив через себе, бо відчуваєце як власну трагедію - як єврей і як поляк, бо Польща – це його батьківщина, він не тільки єврей. Він відчув сором як поляк та біль, як єврей. Коли ти пишеш історію з позиції нащадка жертви, то воно якось легше, ти відчуваєш, що невинен. Якщо ти пишеш історію з позиції нащадка ката - це про сором, про жах запитання про власну ідентичність. А тут Гросс відчуває власний біль як сором за поляків, як біль за євреїв, і це не заважає йому бути істориком, в нього є суто професійний інструментарій, який він плекає дуже ретельно. Якщо ти дозволяєш собі з’їхати в ідеологічний бік і компонувати джерела так, щоб вони створювали тобі картинку, яка підходить під твої цінності – то ти вже не історик, а пропагандист. Ян Гросс зробив дуже якісне і об’єктивне дослідження, і при цьому він не приховує свого емоційного ставлення до цього. Це дуже важко, бо почуття можуть перемогти, історик нібито має виключати емоції. Але Ян Гросс показує, що можна бути професійним істориком при глибокій емоційній включеності у проблематику, яку ти вивчаєш.

- Чи мали продовження пошуки способів створення Комісії правди та примирення?

- Коли для мене стало очевидно, що «кавалерійським наскоком» тут нічого не зробиш, я почала думати, як зробити таку роботу постійною. Виникла ідея проєкту в публічному просторі, а не академічному. Щоб залучати людей, не обов’язково з професійною освітою, в обговорення нашої спільної роботи з пам’яттю. Так з’явився «Hubs of History», що почав працювати на території Impact Hub Odessa, «третього місця» в Одесі. Коли ми говоримо про історичну спадщину, то це не закрите питання суто для істориків, це - питання громади: щоб громада мала можливість свідомо відповісти на виклики («давайте зруйнуємо історичну будівлю та збудуємо супермаркет», наприклад), щоб вона могла захищати свої права як власниця історичної спадщини, вона має сформувати досвід дискусій на цю тему. «Hubs of History» став саме майданчиком для дуже різних людей з обговорення питань історичної пам’яті, задля досвіду роботи з різними питаннями відносин з минулим. Спочатку ми збиралися раз на місяць і працювали на засадах доброчинних пожертв. Зібрані кошти витрачали на запрошення спікерів та дослідників з інших міст. В такому режимі ми працювали трохи більше року, потім зусилля довелося зосередити на великих проектах, що були пов’язані з роботою з минулим в полі мистецтва.

«Інколи саме мистецтво дозволяє сформулювати питання, які дивним чином не виникали в голові. Щоб працювати з минулим, з пам’яттю в публічному просторі, без мистецтва нічого не зробити»

- Як Вам вдалося поєднати історико-філософські проєкти з мистецтвом?

- З початку 2016 року я увійшла в тему роботи з пам’яттю в полі мистецтва, і це вийшло майже випадково. Якось я отримала запрошення прочитати лекцію в публічній програмі виставки «Відновлення пам’яті», яка відкрилася в фонді «Ізоляція» у 2016 році під кураторством Лії Достлєвої та Андрія Достлєва. Ця виставка об’єднала твори художників з Криму та Донбасу, які змушені були покинути домівки через анексію, через війну на Сході. Це виставка про пам’ять – як жити з пам’яттю про втрачений дім, про залишені там родинні фотоальбоми, з новими сусідами, яким часом байдуже до твоїх спогадів про звуки рідного міста... Інколи саме мистецтво дозволяє сформулювати важливі питання. Щоб працювати з минулим, з пам’яттю в публічному просторі, без мистецтва нічого не зробити. Так, ми можемо вести академічні дискусії, видавати книжки, але щоб втягти людину в цей простір, треба інколи її здивувати, спантеличити, змусити зупинитись. Вказати на проблеми, яких вона не бачить. «Відновлення пам’яті» дала мені пережити, нібито, цілком очевидну річ - в людей поряд з нами відрізають шматок ідентичності, і ці спогади стають дуже болючими. Якщо ми хочемо працювати з примиренням суспільства, то важливо розуміти ці моменти, пов’язані з травмованою ідентичністю. Їх дуже багато, і лікувати можна тільки тоді, коли ми рану бачимо. На жаль, в нашому суспільстві ран значно більше, ніж нам здається в зручній чорно-білій риториці. 

Я згадувала Манфреда Дезеларса, який ділився власним досвідом роботи з трагічним минулим. Коли він, німець, що народився після Другої світової, створював свій центр примирення в Освенцимі, він виходив з принципу – «я не можу відчути твій біль, але я знаю, що тобі болить, і я можу стати поряд та взяти за руку». Ніхто не може пережити чужого досвіду – але може стати поряд. Саме це дає нам мистецтво – воно ставить нас в ситуацію, коли ми здатні сказати іншій людині: «Я не можу це відчути, але ми можемо прожити твій біль разом, через переживання спільної ситуації тут та зараз». До речі, дуже важливо, що мистецтво надає й неймовірний досвід спільного перебування в радості. Взяти за руку ми можемо не тільки того, хто страждає. Для мене це важливий момент – об’єднання в радості. Роблячи крок убік, дозволю собі тут завважити, що саме специфічна форма спільної втечі у «втрачений рай» є однією з тем, яку я спеціально вивчаю. Це віддзеркалення «одеського міфу» в тематичних ресторанах в різних країнах світу. Може, мене тут саме надихає, що слово «Одеса» асоціюється в людей з поверненням в дитячу свободу (в різних, звісно, формах – форма не завжди мені подобається).

В 2017 я з колегами здійснювала вже власний проєкт, складовими якого були дві художні ініціативи. Я створювала для них супровід та вписувала в більш широкий контекст, оскільки частиною проєкту була також наукова конференція. Цей проєкт був присвячений якраз пам’яті переселенців та соціальній солідарності, що в цьому контексті виникає. Конкурс есеїв підлітків-переселенців, на основі яких був створений спектакль – це проєкт «Я це інший Ти», одна з художніх складових проєкту. Друга – проєкт «Одіссея Донбас Одеса», який став також частиною Одеського бієнале сучасного мистецтва «Зона турбулентності». 

Потім я ставала учасницею кураторських команд власне художніх проєктів – дуже цікавим досвідом була участь у виставці Нікіти Кадана «(не)означені» в Одеському музеї сучасного мистецтва в 2018 році. Напевно, саме Кадан надав мені впевненості, що мистецтво та Memory Studies рухаються назустріч одне одному, потребують мови одне одного. Одеський проєкт став продовженням кураторського проєкту Софії Дяк, що був представлений в Центрі міської історії у Львові. В Одесі ми вводили теми, представлені на виставці, в локальний контекст, намагалися ламати традиційно-провінційні одеські уявлення про власну виключність.  

Я дуже радію також запрошенню в лекційну програму виставки «Ексгумація: соцреалізм» (2019) в Одеському художньому музеї. В тому ж музеї мені пощастило стати кураторкою публічної програми виставки Бориса Лур’є «Змінена людина» (2019-2020) - це неочікуваний для мене досвід проробки пам’яті Другої світової, пам’яті Голокосту мовою, яка часом шокує, виводить з рівноваги. Для мене це стало надзвичайним особистим кроком у пошуку відповіді на питання – як говорити про трагедії минулого, як можлива пам’ять про катастрофу? Крім того, це дивовижним чином параллелилося з виставкою «Сад пам’яті» Ольги Кісєльової, яку ми провели в фонді «Ізоляція», де я була членкою кураторської команди. Виставка закінчувалась в умовах карантину з приводу епідемії Covid-19, тому ми не встигли реалізувати повністю публічну програму. То в чому ж паралелі? «Сад пам’яті» - це проєкт про пам’ять Бабиного Яру, який використовує мову рослин. Кісєльова – французька художниця, керівниця департаменту Art&Science у Сорбонні, вона багато років працює з рослинами, записує їхні «голоси». Наша кураторська команда запропонувала їй зробити проєкт з «голосами» дерев Бабиного Яру. Це теж про те, як розповідати про трагедії минулого, чи маємо ми право намагатися відтворити досвід катастрофи, використовувати таки художні прийоми, що створюють ефект «перебування всередині минулого». Саме через звернення до дерев, ми намагалися донести думку про те, що буквальне відтворення досвіду минулого є неможливим, більш того – аморальним. Роботи Бориса Лур’є працюють з пам’яттю через образи масової культури. Тобі в обличчя кидають звичні образи масової культури, які раптом демонструють жахливу силу розлюднення – і ти розумієш, так, світ змінився, людина змінилася – та вважає за норму цей розлюднений простір життя. Для мене це виявилося надзвичайно потужним меседжем про Голокост – це не подія минулого, ми продовжуємо жити в реальності, що ним створена та не помічаємо цього. Лур’є обвинувачували навіть в знущанні над жертвами, але це дуже сильне свідчення людини, що пережила жах Голокосту, і цей жах нікуди не подівся, він залишився в повітрі, в повсякденному житті, в рекламних постерах зі щасливими обличчями. 

«Наша ідея полягала в тому, щоб загострити зір людини таким чином, щоб вона в сучасному світі була здатна розгледіти паростки того, що може обернутись геноцидом»

- Розкажіть, будь ласка, про свій міжнародний досвід праці з темою комеморації? 

- Мені дуже пощастило працювати з темою комеморації в практичному полі. Понад півтора роки, в 2018-2019, я працювала в Меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр» з чудовою міжнародною командою, яку очолював Карел Беркгоф, спеціаліст з Другої світової та Голокосту у Східній Європі. До речі, до приходу в цей проект Карел Беркгоф розмовляв зі слов’янських мов володів тільки російською, а відколи став головним істориком Меморіального Центру, почав виступати українською. Для нього це було цілком природнім – прийшовши в український проект, він почав розмовляти українською. Ми працювали понад рік разом з Антоном Дробовичем, нинішнім директором Українського інституту національної пам’яті. Я могла б про кожного члена команди розповідати годинами. Тут важливі не тільки розповіді про професійні здібності – важливий підхід та філософія спільної роботи, запропонована тодішньою виконавчою директоркою Яною Баріновою. Своєю задачею ми бачили створення такої мови комеморації трагедії Бабиного Яру, яка була б адекватна сучасному моменту та була здатна загоїти ті рани пам’яті, що десятиліттями не заживали тут.

Спробую кількома словами описати спосіб нашої роботи, бо для мене це найголовніший професійний досвід останніх двох років. Спочатку я долучилася до освітніх проектів центру, потім мені запропонували створити модель Лабораторії пам’яті, в якій ми би розробляли адекватну комеморативну мову та перевіряли можливі «за» та «проти» використання того чи того інструменту. Звісно, ми аналізували, що вже зроблене в комеморації трагічних подій в цілому та Голокосту зокрема, та в яких просторах були зроблені прориви в вироблені способів передачі пам’яті. Ми аналізували, які способи роботи з пам’яттю для нас неприйнятні. Коли формулюєш відповідь на питання «чому для мене це є неприйнятним той чи інший спосіб говоріння про минуле?», неминуче виходиш на рівень необхідності проговорювання цінностей. Ми розробили для себе ціннісну сітку, в якій працюємо. Меморіальний центр в першу чергу – це хаб прав людини, а не тільки місце, де розповідають про події минулого. Наша ідея полягала в тому, щоб загострити зір людини таким чином, щоб вона в сучасному світі була здатна розгледіти паростки того, що може обернутись геноцидом. Ми свідомо відмовились від ідеї зробити інсталяцію, яка створювала б для глядача ілюзію, що він потрапляє в реальність часів Другої світової. Ми виходили з того, що ілюзія переміщення в часі – це брехня, і тому аморальна. Людина має відчувати, що вона залишається саме в своєму часі – бо жити зі знанням про минуле їй треба тут та зараз. Спроба вкинути глядача в реальність катастрофи передбачає ефективний інструментарій лякання, причому через відтворення візуального та іншого матеріалу часів самої катастрофи. Якщо ми під виглядом створення досвіду пам’ятання конструюємо «кімнату страху» – то хто до нас прийде? Ті, хто отримує задоволення від насильства та від жаху. Причому робити ми це будемо з використанням образів вбитих та вмираючих людей – роблячи цих людей інструментом у сучасній практиці entertainment. Всі ці світлини робилися катами – і ми знов та знов змушуємо людей минулого опинятися в стані приниження та насильства заради того, щоб наш «атракціон» виявився ефектним.

Якщо ми базуємось на цінності життя та гідності людини, ми маємо захищати гідність і жертв, і наших сучасників. Не треба ховати всі розстріляні зображення та не торкатися страшної інформації, але й штовхання людини в простір жаху не має бути метою меморіального центру. Жах людину дожене. Неодмінно. Брами у відчай відкриваються в найнесподіваніших місцях. До речі, я певний час не могла пояснити собі, чому деякі художні проєкти викликають в мене відразу – потім зрозуміла – інколи художник/ця бере на себе право умовно взяти людину за шкірку та тикати: «На! Дивися! Не смій відводити очей! Дивись, тварюко! В тебе тільки й проблем, що сорти кефіру!» Якщо художник/ця (куратор/ка, викладач/ка – хто завгодно) вважає, що захищає гідність загиблих тим, що зневажає сучасника/цю, я не вірю в такий пафос. Ми в комеморативних проєктах не деміурги – ми таки самі люди, які шукають відповідей. В Лабораторії пам’яті ми саме намагалися сформулювати таке комеморативне висловлювання, в якому глядач/ка був би нашим співрозмовником/цею. Ми думали про те, що робити, якщо відвідувач/ка залишиться байдужим до нашого меседжа? І сказали собі, що маємо залишити людині свободу – якщо вона не захоче йти запропонованим шляхом, то це її вибір. 

Для мене робота в Лабораторії пам’яті була надзвичайно цікава тим, що в пошуках відповідей на свої питання я зверталася до експертизи спеціалістів/ок різного фаху, отримуючи таким чином об’ємну картину роботи з важким минулим. Ми розробляли карту емоцій (найважливіше питання – які емоції ми не маємо права використовувати в меморіалі). Ми аналізували тему Голокосту в сучасній українській літературі. Ми провели широку філософську експертизу питання пам’яті Бабиного Яру. Планували серію власних художніх проектів в колаборації з різними художниками/цями. На жаль, з цих проектів встигли реалізувати тільки «Сад пам’яті» в «Ізоляції», про який я вже згадувала.

На жаль, вся ця робота припинилася в листопаді 2019, коли в Меморіальний центр був назначений новий художній керівник (це була нова посада – спеціально під людину), який працює в радикально іншій ціннісній моделі. Раніше я була впевнена, що наявність серйозної міжнародної Наглядової ради гарантує проєкт від волюнтаристських рішень. На жаль, ні. «Стара» команда пішла практично вся, всі наші проєкти, що були розраховані на декілька років, закриті. Мені дуже шкода, що цей період мого життя завершився, хоча я впевнена, що від спільних проєктів з колишніми колегами нам вже не втекти – надто важливий досвід повного єднання у цінностях та роботи на важливий результат.

- Над чим Ви працюєте зараз?

- Зараз я повністю повернулася до Одеси, треба концентруватись на роботі в улюбленому місті. Починаю тут новий проєкт – «Минуле/Майбутнє/Мистецтво», який, сподіваюся, за кілька місяців вийде в повноцінний формат, коли закінчиться наше карантинне ув’язнення. Проєкт розрахований на створення простору спільної розмови про способи дивитись на минуле між різними людьми. Ми плануємо роботу з куратор(к)ами та музейними спеціаліст(к)ами щодо пошуку мови репрезентації складних вузлів розуміння минулого. Сподіваюся, що реалізуються і плани проведення виставок, і студентських досліджень місць забуття в Одесі – я дуже сподіваюся зробити це повноцінною частиною студентської підготовки в Одеському університеті. 

Щиро – одна з моїх цілей в цьому проекті – зробити Одесу більш зрозумілою для решти України. Зараз відбувається дуже складний процес пошуку способів бачення одне одного всередині України. Я це бачу і в появі низки досліджень в різних галузях знання про міста України, і в розвитку проєктів взаємного вдивляння між містами. Унаочнюється багатошаровість регіонів – що інтерпретується як ресурс. Багатошаровість – не ґандж, а особливість, і це розуміють все більше людей. Так, не дивуйтеся, я здаю собі справу, що це далеко не мейнстрім. Але спільне зусилля дуже різних людей та дуже різних ініціатив може зробити таку оптику бачення України видимою. 

А ще я дуже радію, що в проекті  «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» я співпрацюю не тільки з одесит(к)ами, а й зі своєю колегою по Меморіальному Центру, кураторкою Катериною Семенюк. 

- Щоб Ви порадили почитати тим, хто хоче стати професійним істориком, філософом чи антропологом?

-  Питання про те, що б я порадила почитати, викликає в мене паніку. В мене немає топ-п’ять, без чого ти не станеш спеціалістом. Я можу сказати про книжки, які люблю в своїй галузі. Я люблю Франка Анкерсміта, при цьому надихаюся Гейденом Вайтом та бачу, де Анкерсміт щодо нього дуже неправий. Для мене певні точки над «і» розставила Єва Доманська, а Маріанна Гірш відкрила віконечко в дуже надихаючий сенс ре-енактментів як практики роботи з минулим. Відштовхнувшись від текстів Елеонори Нарвселіус, я почала працювати з комерційним виміром колективної пам’яті. Так, звісно, я постійно працюю з текстами Алейди Ассман. Я обов’язково раджу студент(к)ам Йорна Рюзена, Джеффрі Оліка та Астрід Ерлл. В мене довгий список улюблених дослідників/ць… Для студентів/ок в мене перелік художньої літератури, з якою ми працюємо не як з ілюстрацією до Memory Studies, а з повноцінною рефлексією. В минулому семестрі ми читали зі студент(к)ами наратив кліпу Rummstein «Deutschland» - такі речі надають можливість читати в культурі повсякдення меседжі тієї дисципліни, яку ми вивчаємо за текстами дослідників. 

Знаєте, що я пораджу почитати? Книги Петра Михайловича Біциллі. Крім того, що отримаєте

задоволення, побачите, наскільки це цікаво в контексті розвитку філософії історії другої половини ХХ століття.

- Дякую, пані Оксано, за  цікаву розмову!

Розмовляла Олена Чебан.

У публікації використано світлини з приватного архіву Оксани Довгополової та з відкритих джерел.